Володарка кубка Києва живе… у селі Бреч

9 Лис
Ірина і Балетмейстер

Ірина і Балетмейстер

Давно хотілося побувати в Бречі й побачити диво-коней і тих, хто з ними працює, та не було нагоди. Аж тут повідомлення: Ірина Панченко привезла з Києва кубок. Там у кінному клубі СКС «Магнат» відбувся фінал кубка м. Києва з виїздки. У суддів і глядачів дуже велике захоплення викликали переможці – красень кінь Балетмейстер і його повелителька Ірина Панченко. Хіба буває: перші великі змагання й одразу перемога?!

Бреч від Корюківки – сім кілометрів. Та долати цю відстань при зустрічному несамовитому вітрі на велосипеді виявилося непросто, особливо на полі.

Ось і Бреч. На полі, перед цегляними новобудовами, жіночка коня по колу направляла і щось йому промовляла. Вітер здіймав пісок й кидався холодом, але вони вдвох не звертали на це уваги. Мабуть, Іра Панченко. Крім неї нікому!.. Гарний кінь. Як намальований.

– Це не Балет! Чемпіон у конюшні. Це Ель Банді! Конкурний. У нього ще карантин. Недавно з Німеччини. Вивела, щоб не застоявся!..

«Так ось яка ти, Іринко! В осінню холоднечу твої міські ровесниці в теплі сидять!..»

Ірина ніби вгадала мою думку: «Я за будь-якої погоди на роботі. Не розслабляюся!»

Де вона взялася в Бречі, й коні тут нащо?..

– Спочатку ми думали просто займатися «зеленим» туризмом, – розповідає керівник місцевого кінного племінного господарства – товариства «Бреч» Валерій Нікітенко. – Придбали кілька коней – в Україні і в Росії, навіть брички зробили. Гадали: збудуємо котеджі – хай люди приїздять, відпочивають. А потім загорілися: в Бречі має бути кінний спорт і путнє племінне господарство. Почали з пошуку породистих коней. Закупили їх
у Німеччині. Вже тричі привозили. Це – знамениті коні з великого і відомого конезаводу, що в містечку Ганновер. Родовід їх сягає початку XVIII століття. Балетмейстера придбали як племінного, навіть не думали, що він дуже здібний і переможе на змаганнях. А втім, німці запевнили нас, що Балет, як ми його тепер називаємо, один з кращих нащадків прославленого коня Брентано ІІ.

Отже, задумане почало здійснюватися. Дорослих коней у «Бречі» вже три десятки, є й лошата. Планують мати понад сто. Куди не глянь – скрізь будівництво. Споруджено дві сучасні конюшні, невдовзі закінчать третю. Кидається у вічі гарний комплекс-манеж. До весни, кажуть господарі, внутрішні роботи закінчимо, і, будь ласка, приїжджайте до нас хоч з усієї Європи!

А в центрі села будівельники споруджують невеликі котеджі з круглої деревини. Для басейну фундамент залито, кафе-ресторан для майбутніх відпочиваючих буде. Газ у селі проводять. Скрізь людно.

Життя іде!..

Ірина відводить Ель Банді в конюшню і розповідає:

– Ми з Юрою і донечкою Оленкою тут з травня. Ніколи не думала, що житиму в селі. Так боялася! А тепер
звикла. Маємо окремий будинок, шмат землі, молоко п’ємо свіже, сир і сметана на столі. Стабільна й нормальна зарплата. Керівництво нам іде назустріч в усьому. А коні ж які!.. Хочеться працювати й працювати!..

Молода родина Панченків переїхала в Бреч із Сум. Шукали здібних тренерів і знайшли.

– По суті, нам втрачати було особливо нічого, – продовжує Ірина. – Мали однокімнатну квартиру, яку ніколи
б не обміняла з доплатою на більшу. Робота в дитячо-юнацькій спортивній школі з кінного спорту. Скромна
зарплата.

Оленка в дідуся й бабусі, а тато з мамою днями на роботі. Бути тренером непросто. Ірина навіть взялася лікувати кінним спортом дітей-інвалідів. Набрала групу хворих на церебральний параліч.

– Ви, мабуть, з раннього дитинства на конях їздили? – цікавлюся в неї.

– Ні! У тринадцять років мені наснився сон, що я в гарній білій сукні на білому коні серед зелених луків. Сонце світить, дихати легко!.. Прокинулась – ніякого коня немає.

Де його в місті знайдеш? Ходжу, а сон зі мною і бажання теж – сісти верхи на коня і виїхати до зелених трав… Сказала мамі і татку, що дуже хочу навчитися їздити на конях, припадати до гриви, бути повелителькою цих дивних тварин. Але батьки не сприйняли моє бажання серйозно. Думали, що минеться, – розповідає Ірини.

Вона сама відшукала коней, точніше, спортивну кінну школу. Заняття там уже почалися, учнів вистачало.

– Ви, дівчинко, запізнилися, – сказали їй прямо. – Та й вам уже тринадцять років! Ваші ровесники вже на змагання їздять, а ви ще не вмієте в сідлі триматися. Пізно!..

Їй казали це щодня. А вона приходила й приходила. Нарешті ті, хто відмовляв, не витримали впертості дівчинки, а може й настійності, і прийняли її до школи. Витримає випробування – добре, ні – так і буде!..
Вона витримала… і стала тренером у цій же школі. Не одразу – через роки.

Хто сказав: «Щасливий той, хто в молодості не доїв і не доспав»?..

Але хіба це має значення – хто, головне – суть слів. Ірина справді не тішила себе смачними стравами
і не спала до обіду, як інші. Бувало, що дві- три години. Одна робота – з кіньми, інша – барменом. Додому поверталася о першій ночі, вставала о четвертій ранку – конеферма за містом, сорок кілометрів…

Кінний спорт її захопив по вінця. Тренування, змагання, чемпіонати України, поїздки, повернення, травми, лікарні!.. Хіба ж не обступали думки: «Все! Більше на коня не сяду. Буду як усі». Вилікується, стане як слід на ноги, не витримає – сяде в сідло, і вже знову дух захоплює, знову більше нічого не треба!..

Як це назвати? Одержимістю? Мабуть, так. Інакше Ірина не може. Вона не долає на коні перешкоди, не за-
ймається триборством. В Ірини вища школа верхової їзди – як в цирку. Граціозно, легко, ніби в балеті. Це називається «виїздка», або просто танці.

Чоловік Ірини Юрій обрав конкур – долання перешкод. Не кожен зуміє.

– Однодумці ми, – зазначає Ірина. Їх доля звела у спорті.

– Мені добре, що він поруч. Підкаже, допоможе. Інший раз я йому. Треба сказати, що Юрій дуже прискіпливий суддя. Але і я не відступаю, коли хочу, щоб у нього краще виходило. Буває, навіть посваримося, але не надовго. У Києві, на фінальних змаганнях в кінному клубі СКС «Магнат» Юрій дуже переживав за мене. Якоїсь миті Балет мене не послухав. Помилка! Майнула думка:

«Все! Програємо!» Та йдемо до кінця без похибки. Веду з манежу Балета й дивлюся на Юрія. Він ніби мене не бачить. Не прощає мені помилки, бо помилка Балета не його, а моя – все залежить від тренера.
Та через кілька хвилин Юрій радісно біжить назустріч: «Твоя перемога!» Судді так захопилися виступом Балета й Ірини, що пробачили їм помилочку. А судді великі і знані – Маріо Орсіні та Кріста Вінцер з Німеччини. І ось він, кубок – перший великий кубок у житті!..

– Ми з Балетом тренувалися лише три місяці, а здобули велику перемогу. Я задоволена, що маю підтримку в нашому товаристві «Бреч». Ніхто не сказав: «Не їдь на змагання, ще рано. Повірили». Тепер треба з Балетом працювати ще більше. Батьки змирилися із захопленням старшої доньки. А було ж, що з дому йшла. Тепер аж
сама жахається. Хіба ж батьки бажали їй зле? Навпаки. Тато вже двічі в Бреч приїздив, кролів привіз – розводьте! Бачив, яких бройлерів донька виростила: «Видно, з вас, діти мої, люди будуть!»

Життя – велика наука. Ще ж і тридцяти немає! Багато попереду. Вчитимуть і люди, і роки.

Багато чому Ірина завдячує своїм, ще сумським, тренерам, особливо Олені Гармаш, майстру спорту. Тепер велика поміч від тренера з Німеччини, він же і ветеринарний лікар, Крістіана Штампель. Щоб спілкуватися було простіше, Панченки вивчають німецьку мову.

У Бречі ще будуть нові коні, нові тренери. Та Ірина з Юрієм Панченком – перші. З теплотою кожен з них розповідає про своїх дивних тварин.

– Одразу бачу, коли Балет не в настрої, – розповідає Іра. – Виводжу вранці. Вуха вперед – не слухає. Притисне їх – прекрасно!

Вся увага до мене… Знаєте, коли народиться лоша, йому дають ім’я, яке починається з першої літери імені його батька… Взагалі коні дуже добре відчувають людину в сідлі.

Один непевний рух – і все! Треба уміння, терпіння, контроль над собою. Буде не так, коли я писатиму, що лише Ірина брала участь у змаганнях, її Юрій – теж, у Сумах з Єтошею гарно виступив.

А ще молоді Панченки охоче щодня вчать двох хлопчиків і дівчинку майстерності управляти кіньми. Це Маринка і Павлик Солов’ї та їхній друг Сашко Гончаренко.

Сашко приїздить з Корюківки велосипедом навіть швидше від шкільного автобуса. Племінне господарство – не спортивна школа, та дітям не відмовили. Їхні конячки Лола, Шер і Рицар.

А як же маленька Оленка Панченко? Дитсадка немає, няні теж, бабуся далеко. Мама й тато біля коней. Вона вже самостійна. У чотири роки сидить біля комп’ютера або неподалік мами з татком грається, коли у них тренування. Їй подобається конячка Хедді. Але їздитиме на ній пізніше. От хай ще мама стане майстром спорту – і прославить з татком село Бреч не тільки на всю Україну…

Балета ми з Іриною не турбували. Він відпочивав у конюшні. Правда, води попросив і довірливо схилив голову…

Зоя ШМАТОК
Фото автора і Вікторії САВЧЕНКО

За мат. «Деснянка-вільна» №122 від 9 листопада 2010 р.

На початок »
Share |

Залишити коментар

Ви повинні ввійти, щоб залишити коментар.



Переклад online

Введіть текст для перекладу, максимальна довжина 200 символів:

Переклад на

Переклад: